Ігроманія: міф чи реальність?
Про наркотичну та алкогольну залежність ми вже наслухались доволі. Проте в еру новітніх технологій виникла іще одна, не менш небезпечна хвороба – залежність від комп’ютера.
Із створенням комп’ютера наше життя докорінно змінилося. Колись звичайний комп’ютер займав цілу кімнату – тепер є такі, які легко заховати у кишені. «Диво техніки» могли купити не всі – зараз його може дозволити собі середньостатистична сім’я. Сьогодні комп’ютер керує складними процесами на виробництві, переказами багатомільярдних сум, запуском ядерних ракет. Комп’ютер став супутником нашого життя. А ще його можна використовувати і як розвагу – можна грати в ігри!
Всі сучасні комп’ютерні ігри поділяються на рольові та нерольові. З точки зору психології, найбільшу небезпеку для психіки людини становлять саме рольові ігри, адже вони мають особливість – у рольову гру гравець «занурюється» глибше, ніж у нерольову, і повністю присвячує себе віртуальному світові. Психологи встановили, що комп'ютерні ігри здатні викликати залежність, яка є подібною до наркоманії та алкоголізму. Залежність виникає доволі швидко – вже через півтора року, і протікає у три стадії. Перша стадія називається легким захопленням. Виникає вона вже після того, як користувач пограв у гру декілька разів і відчув особливість віртуального світу: графіку, звук, факт імітації реального життя чи фантастичних сюжетів. Стадія захоплення проявляється тоді, коли гравець відчуває постійне бажання «втекти» від реального світу у віртуальний. І з часом виникає сама залежність – у гравця відбувається переоцінка моральних цінностей. Якщо гравець протягом якогось часу не отримує «порцію задоволення» від гри, він починає відчувати дискомфорт, невпевненість у собі, навіть можливі приступи депресії.
Однак і нерольові комп’ютерні ігри не є повністю безпечними для психіки гравця, адже всі вони мотивуються азартом – гравець, щоб перемогти, повинен пройти усі місії або набрати більше очок. Також у нерольових комп’ютерних іграх нерідко присутні елементи жорстокості, якої і так вистачає у нашому житті. Телебачення робить нас спостерігачами жорстокості, а комп’ютерні ігри – учасниками, крім того, дитина дивиться телевізор лише декілька годин, а на проходження звичайної відеогри може витратити до 100 годин.
Комп’ютерна гра легко задовольняє потреби підлітка, адже можна почувати себе героєм, втекти від проблем, стати ідеальним. Однак це лише омана, ілюзія, не більше, ніж самообман. Часто гравцями стають люди, у яких не склалося особисте життя або присутня невпевненість у собі та своїх силах. Однак, витрачаючи свій час на «розвиток себе» у грі, вони деградують у реальності».
Дослідження японських вчених довели, що всі комп’ютерні ігри стимулюють лише ті частини головного мозку, які відповідають за зір та пересування. Натомість, не розвиваються лобові долі мозку, що відповідають за поведінку, пам’ять, емоції, навчання.
Сьогодні без комп’ютера важко уявити будь-яку сферу людського життя. Однак, його потрібно використовувати лише тоді, коли це справді потрібно, а не проводити біля монітора весь свій вільний час.
Отже проблема є. Суспільство не звертає на це належну увагу. А комп’ютер продовжує заманювати у віртуальний світ все більше і більше людей, роблячи їх залежними. Ну чим не сюжет для фантастичного фільму про те, як комп’ютер зробив людей своїми рабами?!
Поради психолога
Не дайте душі зачерствіти
Люди не народжуються добрими чи злими. Такими вони стають залежно від виховання та умов життя. А оскільки саме в сім'ї здобувається перший досвід моральних відносин та закладаються основи доброти, уважності, чуйності, дбайливості і співчуття, докладайте максимум зусиль, аби для підростаючих поколінь слово толерантність не втратило значення”.
Як відомо, у набутті дитиною будь-якого досвіду велике значення має приклад батьків, родичів. Тож атмосфера, стиль спілкування в родині впливають на формування толерантності у дитини. Навчати ж цьому найкраще, використовуючи в роботі з дітьми бесіди про добрі справи, збагачуючи їхню мову словами “добрий”, “чуйний”, привчаючи роздумувати над своїми вчинками.
Зазвичай ставлення в сім'ї до молодших школярів більш ніж поблажливе. Про них піклуються, віддають найкраще. Однак щоб дитина не виросла егоїстом і бездушність не стала домінуючою рисою її характеру, виховуйте діяльністю, а не повчанням. Наприклад, частіше просіть погратися з молодшим братом чи сестрою , допомогти у домашніх справах, давайте інші нескладні доручення, як-от щодо догляду за домашніми улюбленцями чи кімнатними рослинами. Спонукайте дитину бути доброю та щедрою - ділитися з товаришами іграшками книгами, солодощами.
Прикро спостерігати у дітей відчуття страху та ворожості до оточення. На жаль, не всі вміють нормально спілкуватися, перекрикують одне одного, штовхаються, не можуть поступитися, бо кожен хоче бути лідером. Але найбільше вражає під час індивідуальних бесід з учнями прикра обставина: більшість з них під добротою розуміють лише вміння ділитися. Тобто сприйняття моральних принципів вкрай обмежене. Педагоги, звичайно, роблять все від них залежне, аби дитячі душі не черствіли, однак без участі батьків у цьому процесі спроби прищепити учням високі моральні якості приречені на невдачу. Саме тому вчителі, батьки мають бути союзниками у вирішенні всіх питань.
Т.Зелінська
психолог гімназії
|
